Спогади зі Шполи: Майдан і я

Майдан Незалежності – серце всієї України. В його назві два чи не найголовніші слова для кожного українця. Особливо сьогодні. В такий не простий час. Коли Майдан виборов право на краще майбутнє. А деякі непорядні політики намагаються позбавити наш народ незалежності і єдності. Кожен українець,який щиро любить свою Батьківщину, просить Бога бути милосердним і врятувати нашу Україну від кровопролиття. Чи не найсильнішою є молитва сотень тисяч українців,які моляться за Батьківщину щодня на Майдані. І їх молитва повинна бути почута. Бо там зібралися справжні герої,патріоти нашої України.

Вперше Майдан Незалежності я побачила в кінці жовтня минулого року, коли приїхала в Київ на навчання. Мені дуже хотілося побачити місце,де відбувалися події Помаранчевої Революції. Я навіть не здогадувалася,які події розгорнуться тут через кілька тижнів.

В кінці листопада я уважно слідкувала за подіями в Києві, за протестами студентів. А 30 листопада я вже прокинулася зовсім в іншій Україні. Це була Україна, де можна так жорстоко бити студентів, які хочуть жити в європейській країні; де можна калічити журналістів,які хочуть об’єктивно показувати події в демократичній державі. Це була недемократична країна,де вже не можна було вільно висловлювати свою думку.

Але це була країна,де прокинувся народ від багаторічного сну. Вже за кілька днів Майдан Незалежності був наповнений великою кількістю українців з всіх куточків України. Це був Майдан справжньої Незалежності від жорстокої влади. Я спостерігала з екрану телевізора за подіями в серці моєї країни, і хотіла чим скоріш поїхати на наступну сесію. Я ловила себе на думці,що хочу щоб Майдан достояв до мого приїзду.

На початку грудня я приїхала до Києва, і в перший же вечір поїхала з сестричкою Русланкою на Майдан. Цього разу Майдан мене вразив. Він весь був сповнений людьми. Спочатку я придивлялася до всього і всіх,відчувала певний дискомфорт від диму і страх від побаченої кількості беркутівців біля барикад. Але це тривало не довго. На сцену вийшов народний артист України Богдан Бенюк. Його щирі слова про нашу Україну і виконання пісні «Чорнобривці» примусили мене заплакати. А коли всі присутні на Майдані почали співати гімн України я вже не могла стримати сліз. Майдан полонив моє серце.

Потім ми з Русланою пішли до КМДА і Будинку Профспілок. Побачене мене вразило до глибини душі: втомлені люди відпочивали в приміщенні КМДА, де панувала така розкіш білого мармуру і червоних доріжок;приміщення,в яке ще не так давно була закрита дорога звичайним українцям. Тепер же це приміщення дійсно належало своїм законним власникам – народу України. В Будинку Профспілок розміщувався штаб. Саме там вирішувалися всі організаційні питання: кияни приносили сюди їжу,ліки і теплий одяг,а ми записалися на виступ на сцені.

Цієї ночі я так і не змогла заснути. Мене переповнювали враження. Я написала кілька рядків в інтернеті про свої враження. Але отримала несподівані коментарі,мовляв, на Майдані всім платять і т.д. Цікаво,чому ж нам ніхто нічого не заплатив?- засміялись ми з Русланою.

Наступного дня я вирішила піти на інший майдан,щоб побачити і почути інших громадян. Мені було цікаво почути їхню думку,зрозуміти їх. Але це мені не вдалося. Коли я підійшла до працівників «Беркута»,які перекрили вхід до Маріїнського Парку, мені сказали, що вхід у парк заборонено. Хоч я сказала, що начебто хочу підтримати президента на мітингу – це мені не допомогло. Вже пізніше я дізналася, що треба бути в списках і т.д. Спроб потрапити на Антимайдан я більше не робила.

А мій Майдан жив своїм життям. Люди знайомилися,підтримували один одного. На Майдані панували доброта, взаємна підтримка і любов до Батьківщини. Згодом Русланка вперше виступила на сцені Майдану. Її пісні були сповнені щирої любові за Україну. Наступного дня після її виступу, ми познайомилися з нашим земляком, справжнім героєм Майдану, Дімою Совою,який був там старшим по кухні. Він надзвичайно сміливий,справжній патріот нашої Батьківщини. Діма і зараз,як і всі ці довгі місяці, на Майдані. Я була горда тим, що на головній площі України майорів прапор Товмача. Це означало, що не всі продали свою совість за кількасот гривень на Антимайдані.

В грудні мій Майдан був центром Свободи,Незалежності і Любові людей один до одного. Саме там я святкувала свято Андрія і Святого Миколая. Люди зігрівали один одного любов’ю і теплотою своїх сердець. В холодні морозні ночі люди стояли на Майдані,співаючи щогодини Гімн України. Ми з Русланкою теж провели кілька ночей на Майдані. Щоночі всі люди на Майдані вмикали свої ліхтарики. І весь Майдан був повен маленьких вогників людських сердець,що билися в унісон. А ще всі бажаючі могли написати про те, що їх турбує на аркушах. І всі їх записки були прочитані зі сцени Русланою Лижичко. Ви знаєте, там, на Майдані, я відкрила для себе Руслану по-новому: як сміливу жінку,яка безмежно любить свою Батьківщину. Для мене вона стала ідеалом.

Та не лише Майдан Незалежності, а й весь Київ заповнювали патріоти з синьо-жовтими прапорами і стрічками. Вся столиця жила Майданом. В метро,в університеті і просто на вулицях – всі тільки й говорили про Майдан. Я ці кілька тижнів жила в дивовижній атмосфері Патріотизму, Гуманності, Добра і безмежної Любові до України…
Незадовго до Нового Року я повернулася в Шполу. Скажу чесно. Якби не мої маленькі синочки,меншому з яких лише півтора року, я б залишалася на Майдані. Бо моє серце залишилося з ним. А вдома мене чекала моя сім’я. І тиша в Шполі…

Наче і нема Майдану. Повна тиша. Лише кілька каналів нагадували мені про нього. Я ж ловила кожну новину. На жаль, хороших новин для мене не було. Повна байдужість влади, яка ніби не чує свій народ. Небажання йти назустріч людям…І найчорніші дні в історії мого народу. Розстріл простих українців. Мій народ втратив близько сотні своїх синів. Ще кілька сотень залишаться інвалідами на все життя. Така висока ціна заплачена нашим народом заради кращого майбутнього. Небесна сотня. Герої Майдану. Вони наша гордість.

Через кілька тижнів знову поїду до Києва. І я обов’язково піду вклонитися пам’яті тих, хто загинув на Грушевського і Інститутській. Покладу квіти тим, хто віддав своє життя за всіх нас.

Це моя розповідь про мій Майдан. Таким його побачила я. Кожен з читачів може теж відкрити для себе Майдан Незалежності по-новому. Варто лиш хоч один раз поїхати туди, щоб відчути його дух і силу. А ще, я вважаю, що кожен повинен побувати там саме зараз. Ви побачите наших героїв, які продовжують перебувати на Майдані. Ви вклонитесь пам’яті загиблих, запалите за них свічку. І навіть маючи іншу думку про події в Києві, ви зможете самі в усьому розібратися.

Вічна пам’ять загиблим героям – Небесній Сотні! Пошана і хвала Героям, що залишилися живі! Слава Україні! Героям Слава!

Лілія Усик (Лоцман),
м.Шпола // odnoklassniki.ru/shpola

Опубліковано у Статті | Теґи: , , , , . | Додати в закладки: постійне посилання на публікацію.

2 коментарі до Спогади зі Шполи: Майдан і я

  1. yandex.ru sovaforever коментує:

    Дякую за публікацію.

  2. kraika коментує:

    Шполянщині треба підійматись…. на голову РДА всупереч позиції громади призначенй Василь Васильович!, кол шній заступник голови ПР, один із спонсорів антимайдану….

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *