Шпола Он-Лайн

Творчий доробок Миколи Томенка – неоціненний культурно-духовний скарб Шполянського краю

Опубликовано: 20 листопада 2009 Автор: admin

Наш славний край – географічний центр території України – нараховує цілий ряд знаменитих вихідців, які воістину прославили не тільки Шполянщину, а й всю Україну. Серед них – член Національної Спілки письменників України, поет, драматург, прозаїк, публіцист, заслужений діяч мистецтв України, лауреат премії ім. Гулака-Артемовського та В. Мисика Микола Томенко.

Народився Микола Данилович 25 травня 1937 року в селі Ярославка Шполянського району. Батьки – одвічні хлібороби. Батько загинув на фронтах Великої Вітчизняної війни, мати, виснажена каторжною працею в колгоспі, померла у 56 років… Ріс круглим сиротою. Закінчив Антонівську середню школу, далі – важка праця на руднику „Гігант” у м. Кривий Ріг. Служив на флоті – старшим тральним електриком на бойових тральщиках – знешкоджував бойові міни, залишені фашистами у наших водах під час та після закінчення Другої світової війни. З 1961 по 1966 рік навчався в Київському державному університеті ім. Т. Г. Шевченка на філологічному факультеті. Працював у провідних видавництвах України.

Микола Томенко відомий в Україні як автор поетичних книг „Дика груша”, „Між берегами днів”, „Вишневий цвіт”, „Дорога до хліба”, „Сівба”. Та чи не найбільше вразила читачів епічна поема „З трудової книжки матері”, фрагменти з якої свого часу звучали по українському радіо і мали величезний успіх. Це, мабуть, – перша в українській літературі поема, яка з вражаючою силою показує страдницьку долю жінки-матері, жінки-колгоспниці за радянського часу.

Ця правдива розповідь, оживлена самим Богом, крає не одну душу як свідків далеких трагічних в історії України часів, так і молодшого покоління. За словами прихильника творчості М. Томенка майора міліції М. Матущака з Вінниці, все те, що описав Микола Данилович в цій поемі, було натуральним рабством, непорівнянне навіть з феодалізмом: „Люди не жили – існували, не маючи жодних прав”. Ганна Бондар зі Шполи, витираючи від сліз очі, плакала і криком кричала: „Яку ж ти правду написав! І я згадала, як твоя мати ранками ходила за 12 км до Мокрої Калигірки на уколи, а коли поверталася, то одразу поспішала на роботу в колгосп. І так було до останньої хвилини її життя. Зайшов Федь Колодний загадувати на роботу, а мати твоя – нежива…”.

Твори Томенка – це віддзеркалення злиденного та убогого від нестатків життя не лише нашої Ярославки в часи репресій та голодоморів, а сотень таких же сіл на Вінниччині, Буковині, на всій страждальній Україні, коли за сумнозвісні трудодні знесилені матері жали пшеницю, намагаючись поставити на ноги своїх дітей, врятувати їм життя. Про безрадісне життя людей повоєнного покоління у поемі розповідається з великим, невдаваним болем і співчуттям, просто, дохідливо, з переповненим почуттями серцем – у цьому велика правда, висока поезія, глибока шана матерям, перед їхніми великими серцями і многотрудними ділами.

На пісенність віршів Миколи Томенка свого часу звернув увагу Андрій Малишко і благословив молодого поета на Пісню. Нині створена низка популярних пісень на музику провідних композиторів України. Пісні Томенка часто звучать по українському радіо, телебаченню у виконанні колективів художньої самодіяльності практично всіх регіонів України та за кордоном.

У театрах ляльок понад 20 років триває показ п’єси Миколи Томенка для дітей.

Наразі готова до видання книжка Миколи Томенка „Трудова книжка матері”, в якій відображені долі мільйонів українців в часи, позначені печаткою війни, голодомору, геноциду, репресій, каторжної селянської праці за мізерні трудодні і цілковитим безправ’ям ці події вже вписані в підручники історії. „Трудову книжку матері” не можна спокійно читати. Живі свідки тих подій впізнають себе в болючих рядках вистражданого поетом великого твору. Останні кілька років Микола Томенко плідно працює над авторською програмою радіо серіалу поеми народного болю „Трудова книжка матері”. Ним уже написано та озвучено в ефірі каналу духовного відродження „Культура” 26 серій. Проте вихід книги з відомих всім причин затягується – видавництву необхідно заплатити понад 30 тис… Я розумію, що в наші складні часи культура і духовність займають не повну нішу серед людських пріоритетів. Та все ж хочу звернутися до всіх небайдужих і здатних до шляхетних вчинків, успішних і спроможних людей у нашому районі посприяти, щоб уже найближчим часом „Трудова книжка матері” потрапила у всі наші шкільні бібліотеки, а також до всіх, кому дорога отча земля.

25 травня 2007 року заслужений діяч мистецтв України Микола Данилович Томенко святкуватиме свій 70-річний ювілей. І цього дня прагне серце народного поета зустрітися зі своїми земляками на Шполянщині, у рідній Ярославці, щоб поділитися святими почуттями любові до України, разом осмислити життєві істини, плекати правду та берегти і шанувати нашу українську історію… Тож найкращим вітанням для поета-патріота буде наше визнання і підтримка, щирий інтерес до української історії, без чого неможливе самовизначення нації.

Зі своїми думками та пропозиціями звертайтесь у відділ з питань внутрішньої політики райдержадміністрації (м. Шпола, вул. Пролетарська, 60) та за телефонами: 5-22-02; 5-25-45.

Підготувала

Наталя Сторчак, депутат районної ради (фракція „Наша Україна”),

член депутатської комісії з питань культури

Микола Томенко

Об’їждчик

Ми маленькі з торбинками

(колос до землі приріс) піднімали…

Назбираєм щось для мами –

Не з порожніми ж руками

Прийду в хату і так радо:

„Ось і я із поля, мамо,

вам від зайця щось приніс…”

Остюки повилізали,

Мов антени із торбини,

Спини ми не розгинали

У степу ні на хвилину…

Коле в п’яти нам стерня.

Чуєм тупіт десь коня.

Чуєм тупіт. Тупотище…

Ну а він – все ближче, ближче…

Вибуха, неначе грім,

В серці зляканім моїм…

Колосочок у руці, -

Я немов увесь в свинці:

Важко бігти, важко стати.

А хто стане захищати?

Мама з плугом край дороги,

Батько впав… за Перемогу…

А мені лиш десять літ…

Тридцять сьомий – сорок сьомий…

Поміж них – колючий дріт…

А вже цвинтарних могил

Полічить немає сил…

Стогне, плаче кожен двір –

Тут не виніс би й Шекспір,

Що углиб людських йшов драм…

Не позаздрив би він нам!

І усе це – на Вкраїні,

Що в крові вже по коліна…

На Вкраїні розіп’ятій,

Де не бачить сина мати,

Де сестра шукає брата, -

Скрізь рука кривава ката…

Лиш два роки по війні.

Хто страшніш, скажіть мені?

Чи фашист отой, катюга,

А чи той, хто не за плугом,

А хто твердо йшов за возом,

не зважаючи на сльози, -

все із хати повиносив…

лиш залишив голі стіни –

чорні вени України…

він залишив крик і плач –

як це слово не тлумач, -

кидавсь на людей, як звір,

слово знав одне: „Сибір!”

вигнать матір із дітьми

із своєї ж таки хати –

це під силу тільки кату…

як могло таке в нас буть?

Важко й нині все збагнуть…

Але чую, чую й досі:

Розпашілий кінь у милі

Мчить на нас, дітей, щосили.

Не дай, Боже, це побачить:

Кат в сідлі і кінь гарячий

Дихає тобі у спину,

Трісла навпіл сорочина

Від шмалького нагая –

На собі відчув це я…

Об’їждчик зліз з коня,

Ухопив торбинку,

Висипав колоски по полю

І стрельнув нагаєм

У голодну дитячу долю…

І помчав доганяти

Іншого хлопця…

Вершник неголений,

Очі страшні:

В них по гадюці сичить аж на дні…

А хлопець летить,

Мов налякана птиця, -

Болісно в очі йому дивиться…

Хочеться крикнути:

„Хлопчику, стій!

Ти ж не чужинець, не злодій, а свій…”

Може не вдарить, таки схаменеться…

Де там!

У ката боліло щоб серце?

Нагай наготові –

Вперіщить до крові, -

Почує уся Україна,

Як у дитини болітиме спина…

Як важчою стане

Порожня торбина,

Як млітимуть руки,

Підкошуватимуться ноги.

Ми вже й самі собі не раді…

А ввечері поведуть матерів у сільраду…

За колоски, що висипали із торбини,

Битимуть маму у груди,

В обличчя, у спину…

Оті покручі, оті перевертні банькаті,

Що руки підняли на Матір…

Спина моя розписана нагаями,

Як зошит у косу лінійку,

Шкіра посиніла тільки,

Взялася рубцями…

До ранку плакала, стогнала в конторі мама…

А хлопець, тікаючи від важкого удару,

З торбинкою біг до глибокого яру…

Біг, оглядався,

А об’їждчик матюкався,

Згадував Бога,

Гнув у Матір…

Заганяв конем дитину,

Як рибу заганяють у ятір…

Кінь дибки стоїть над високим проваллям.

Сліди криваві…

З криком у яр покотилась дитина –

Іще одна селом попливе домовина…

А колоски в полі проростають, кільчаться –

І коли це все кінчиться?..